Персона
25 січня  09:10

Григорій Грабович: «Понад десять років перекладаю вірші Шевченка англійською»

Висунення творів на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка традиційно опиняється під пильною увагою громадськості. Цього року подання на здобуття Шевченківської премії кандидатури професора Українського наукового інституту Гарвардського університету, президента Наукового товариства імені Шевченка у США, засновника часопису і видавництва «Критика» Григорія Грабовича викликало особливо гостру дискусію.

Відкриті листи з цього приводу з’явились на сайтах «Правого сектора», Науково-ідеологічного центру імені Донцова, тижневика «Слово Просвіти» та ін. Підписанти цих листів вважають неприпустимим присуджувати Шевченківську премію «скомпрометованій українофобськими ідеями та антинауковою поведінкою постаті».

У відповідь на сайті «Критики» був опублікований Відкритий лист до Президента України на захист честі Григорія Грабовича, котрий вже підписали близько 400 осіб, серед яких українські та закордонні письменники, науковці, митці, перекладачі, журналісти.

І, якщо серед тих, хто вимагає зняття кандидатури Грабовича, переважно представники старшого покоління – Юрій Мушкетик, Валерій Шевчук, Віталій Дончик, Ігор Калинець, то серед захисників – молодша генерація: Андрій Курков, Богдана Матіяш, Сергій Єрмоленко, Євгенія Кононенко, Василь Махно, Олександр Бойченко, Андрій Бондар, Софія Андрухович.

Праці Григорія Грабовича вже не раз ставали приводом до бурхливих дискусій. Його найвідоміша книжка «Поет як міфотворець», яка вийшла англійською у 1982 році, а українською в перекладі Соломії Павличко в 1991-му, викликала суперечливі оцінки й відгуки. Вченого звинувачували в тому, ніби він намагається спростувати роль Шевченка як українського пророка. Натомість сам літературознавець не раз пояснював, що йому було важливо осмислити творчість Шевченка з позицій сучасної науки за допомогою інструментарію, прийнятого в країнах Заходу, відкинувши поширені міфи і шаблони.

Однак, такий новий для пострадянської науки підхід обурив старше покоління літературознавців. При цьому, він став орієнтиром для багатьох молодих науковців і письменників.

Тож не дивно, що в ході висунення на Шевченківську премію Григорій Грабович знову мимоволі спричинився до суспільної дискусії. Відтак, приїхавши до Києва, учений дав кілька інтерв’ю і зустрівся з широкою аудиторією зацікавлених, аби розповісти про свої наукові дослідження і відповісти на запитання, що збурюють громадськість.

У рамках зустрічі, що пройшла в Національному музеї Тараса Шевченка, відбулася розмова про літературознавство, критичний дискурс, творчість і особистість Шевченка. Модерувала розмову член-кореспондент НАН України професор Тамара Гундорова.

Говорячи про своє ставлення до Тараса Шевченка, Григорій Грабович підкреслив: «Звісно, у мене є велика прив’язаність до цього поета. Якби я його не шанував і не любив, я би про нього не писав. Мало хто про це знає, але я вже понад десять років як перекладаю вірші Шевченка англійською. Робота йде дуже повільно, бо це складна поезія, її не можна так собі запросто «відтарабанити».

Я за це взявся, бо вважаю, що англійські переклади віршів Шевченка, які були зроблені раніше, здебільшого погані, а іноді навіть є майже прямою пародією на оригінал. І тоді англомовна людина, яка береться читати Шевченка, не може зрозуміти, що ж ті українці бачать у цьому поетові, якщо його вірші такого рівня?

… Так ось, якби я був тим шевченкофобом, як мене тут представляють, чи я би тим займався? Не кажучи вже про декілька моїх книжок, присвячених Шевченкові».

«У праці «Шевченко, якого не знаємо» я, власне, займаюсь обговоренням таких текстів, як «Тризна», російська поема, та деякі поезії, які для мене дуже цінні, з якими я найперше почав працювати. Це поезії Шевченка, написані на засланні, які є нібито повні сумніву і зневіри, які він потім переборює, які стають причиною, щоб осмислити себе, і з цього процесу самосмислення знайти ще більше сили, щоб витримати, щоб пережити це випробування», — зазначив учений.

Протести окремих науковців, котрі виступили проти присудження йому Шевченківської премії, професор Грабович прокоментував так: «Ситуація з поданням моєї кандидатури на Шевченківську премію вкотре продемонструвала підміну понять і необізнаність деяких українських науковців. Окрім провокації, вони ще часто приписують мені «десакралізацію» або «демофілогізацію» Шевченка. Мовляв, я цим також займаюся, хоча це теж від незнання. На жаль, коли наукове середовище через прогнилість і нереформованість своїх інститутів стає безпорадним і не має механізмів для свого періодичного осмислення й очищення, такі зміщення акцентів стають повсюдними».

Стосовно звинувачень, висунутих у згаданих вище заявах, професор Грабович зазначив: «Ці заяви більше кажуть про людей, які роблять ці заяви, ніж про реальність, яка стоїть за ними. Мені здається, що деякі з тих людей, які навіть підписали цей лист, а їх не так багато, це двадцятка чи щось, мабуть, цих праць не читали або знають їх тільки з певних переказів, які так чи інакше висмикують з контексту якісь цитати або взагалі накладають свою якусь апріорі усталену версію чи оцінку.

За тим, очевидно, криється, так би сказати, певна ідеологічна напруженість чи самовизначеність. І не в останню чергу, я думаю, що це треба враховувати, тепер є дуже напружений час в Україні. Україна є в стані війни, вона є загрожена. І, як знаємо з історії, і це не тільки стосується української історії, в моментах такої суспільної напруги демагогія й іншого роду такі… в нормальних обставинах ми це назвали б ексцеси… стають, на жаль, трохи більш повсюдними. Але це не робить їх правдивими. Тобто фактичної бази під тим немає. І мене особисто воно і смутить, і ображає, тому що це насправді є наклеп. Але, на жаль, воно так і буває».

Професор Грабович наголошує на проблемі того, що за останні десятиліття в Україні так і не було зроблено фундаментального осмислення ролі гуманітарних наук у відродженні української держави. «Цього не сталося ні після проголошення незалежності, ні після Помаранчевої революції і, схоже, це може не статися і тепер», — каже він. Але в той же час намагається лишатися оптимістом, «бо ж як можна працювати зі студентами і бути песимістом? Головний ресурс для мого оптимізму – це молоде покоління», — каже Григорій Грабович.  

Підготував Олекса Войтюк

Читайте також: Марія Бурмака: «Київ дуже кінематографічне місто»  


 

вибори
вибори
1 новина
 музеї, виставки
музеї, виставки
14 новин
студенти
студенти
3 новини
університети, виші
університети, виші
4 новини
НАН України, інститути
НАН України, інститути
6 новин

Новини по цій темі:
Коментарі



OC